Я перший раз тоді побачив відому фотографію Липинського і був зовсім розчарований. Про нього тоді багато говорилось серед військовиків, як творця нової політичної концепції і, признаюсь, що оця фотографія, на перший погляд холодного бюрократа, зовсім не гармонізувала з моєю уявою про того, хто мав створити революцію в ідейному житті української спільноти. Але дивна річ… Власне починаючи з цього, так би мовити, заочного знайомства з Липинським, він уже ніколи не сходив з кону мого духового життя… Він ніби магнітом притягував до себе.
Скоро Томашівський почав балачку на колись дискутовані теми… Я мовчав… він бачив мою нерішучість, мляві вагання, світоглядову неясність людини, яка плаває в хаосі старого розторощеного світу і не бачить перед собою нічого за що можна б надійно вхопитись.
„Над минулим, над тими політичними ідеалами за які ми недавно боролись, треба поставити хрест! Вони не ті, на яких можна будувати державу! Погоджуємся? — Я кивнув головою. — Тоді є два виходи — або зовсім перестати інтересуватись політикою, або — прийняти концепцію українського монархізму за вченням Липинського і в ньому шукати нових ідеалів“. — І далі в загальних рисах він намалював мені концепцію Липинського.
Я був не мало здивований. Тон і рішуча, навіть різка, побудова речень зовсім не були властиві мякому, делікатному Томашівському, але власне цей спосіб балачки, не то що переконав мене в правдивості його поглядів, а якось позбавив вагань і від цього зараз стало легше. Зрештою, при глибшій аналізі, і в його концепції можна було знайти щілини, але вже було досить пустопорожньої опозиційности. Для мене важне було одне. Я бачив перед собою людину яка вірить у те що каже і кличе мене до чину, до праці. Томашівський добре урахував психологічний момент. Ми потисли собі руки.
Дальше я довідався від нього, що він має доручення від Ради Присяжних УСХД організувати в Подєбрадах молодечу гетьманську організацію, і що така вже є у Варшаві, очолює її граф Адам Монтрезор, а членом основоположником є за-
