і вірою в вищі од часових людських примх та ілюзій Божії закони, релігія при помочі Церкви береже людей від анархії в думанні, в почуванні і в ділах. Вона служить провідником для розуму і сторожем для серця.[1]
В. Липиньский розмежовує (і цілком слушно) два різні поняття: розділ влади світської (державної) і духовної (церковної), який в житті громадськім є корисним, та кожночасне відокремлення Церкви від держави, яке в житті громадськім є шкідливе. Отже, виходить за Липинським, що Церква незалежна від держави лише своєю владою духовною, своїми функціями, бо тільки вона ці функції компетентна виконувати, але вона становить єдність з державою своєю суттю, як духовна основа, як запорука морально-здорової держави.
Такий підхід до питання про Церкву в державі дає можливість Липинському розв'язати проблему різних віровизнань в майбутній українській державі. Різні християнські Церкви в Україні, бувши незалежні в своїм внутрішнім житті, виконують спільне завдання перед державою — зміцнюють її релігійно-моральні основи. На думку Липинського, політична влада, що має в руках матеріальні сили, не повинна втручатися до внутрішних справ церковних. Як і, навпаки, не може втручатися духовна сила одної української Церкви в матеріальні сили держави. Мусить бути визнавання і оборона „мечем українського авторитету всіх християнських Церков України”. В. Липинський вчить, що „державна влада українська, коли не хоче порушувати необхідної для існування держави духовної української рівноваги, не може ставити ані залежне від держави, ані в державно принижене чи неповноправне становище в Україні жодної християнської Церкви, а мусить дбати про однаковий авторитет, однакову духовну
- ↑ Релігія і Церква в історії України, 24.
