вича і Липинського існує величезна різниця. Всім добре відома знаменита „Сповідь” Антоновича. В ній В. Б. Антонович подає мотиви свого переходу від польського національного табору до українського. З них видно, що Антонович одірвався від свого стану, в якому зростав, лишив його, відмовившись від нього і влився в українську стихію як одиниця, так би мовити, деклясована. Не те з Липинським. Останній ні на хвилину свого стану не кидає, не рве з ним зв'язків, продовжує жити і працювати разом з ним, стараючись навернути цілий стан на свій обраний шлях. Цю обставину найкраще вияснив сам Липинський в словах: „Ви знаєте, що од мого стану, од братів моїх, мене не відірвете ніколи. Ви знаєте, що до України йшов я від самого початку і досі не викиднем, не одинцем, а разом зі своїми, з своїм станом”. (Листи до Братів-Хліборобів, Передмова ст. XXX).
Ще в ті гімназіяльні часи Липинський увійшов був в тісний контакт з тодішнім студентом Київського університету, а пізніше мужем славної поетеси Лесі Українки — Климентієм Васильовичем Квіткою. В дев'ятисотих роках у Києві існував відомий український сальон М. Требінської, куди впроваджено і молодого Липинського. Там він перебував в оточенні українського Олімпу — Ореста Івановича Левицького, Євгена Чикаленка, М. П. Василенка, В. Доманицького, Русових, М. В. Лисенка, Заньковецької, Саксаганського і ін. Зокрема в цьому сальоні треба шукати закріплення української національної свідомости молодого Липинського. Вияснення впливу цього Олімпу на формування душі Липинського могло б багато кинути світла на деякі сторінки його світогляду.
Військову службу в російському війську відбуває Липинський в драгунськім Рижськім полку, стаціонованім тоді в Крем'янці, в Україні. Відбувши військову службу, студіює на Краківському університеті агрономію, а згодом історію й соціологію, яких студії закінчує в Женеві. У часі університетських студій переглядає маґнатські родинні архіви й бібліотеки, визбирує нові цінні історичні матеріяли, на підставі яких пізніше пише неперевершені історичні праці.
