ведучи з собою невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і згагою, схудлі з біди на лицї, почорнїлі на тїлї, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі і босі, з ногами поколеними на тернах і з слїзми говорили між собою: „я з того міста“, „я з того села“ — так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину“ — жалісно оповідає літописець про сю біду.
._92.jpg)
Осмілений сим, Олег потім з Половцями прийшов під Чернигів і став добувати. Мономах вийшов і перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; він і Святополк просто замучились від половецьких нападів, що падали то на сей то на другий бік Дніпра. Край пустїв. Люде цілими містами, вибравши хвилю, тікали далї на північ, в безпечнїйші місця. Нарешті Мономах і Святополк порішили помирити ся з ізгоями. Скликали всїх князів на зїзд під Київ на Любче озеро (1097) і постановили, щоб кождий княжий рід держав свою батьківщину, аби кождий спокійно володїв своєю волостю і не було війн між князями. Правда, ся постанова не завела згоди між князями, бо зараз по тім зїздї Святополк і Давид вхопили князя Василька теребовельського, послухавши наговорів, нїби він з Мономахом змовляєть ся на них; немилосердно ослїпили його, витяли очі й так пустили до дому. З того підняла ся нова війна, що потягнула ся кілька лїт. Але нарештї князї утихомирили ся й порішили спільними силами зайняти ся приборканнєм Половцїв. Почавши від р. 1103, протягом кількох років (1103 — 1111) майже що року висилали війська й ходили самі князї в похід в степи, на половецькі кочовища, і тим справдї прискромили Половецьку орду, відігнали її далї в степи і відстрашили від походів на Україну. Люде на Українї дуже тїшили ся з того, що князї нарештї взяли ся боронити землї спільними силами. Особливо славили Мономаха, що найбільше клопотав ся тими походами на Половцїв й иньших князїв до них заохочував, і по смерти
