Володимир же вуха собі затикав у Чернигові [1].
Тодї при Ользї Гориславичі сїяли ся, росли усобицї,
Гинуло житє внука Дажь-божого,
В княжих сварках віки людські скоротила ся!
Тодї в Руській землї рідко ратаї покрикували,
За те часто, трупи дїлячи, ворони крякали,
Та галки мову мовили, на жир хотячи летїти.
31. Половецька біда. Всеволод держав ся до смерти, хотїв з загарбаного добра як найбільше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах і київський князь Святополк, Ізяславів син, що на місце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити ізгоїв, треба віддати їм батьківщини і утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсїм. Бо користаючи з усобиць княжих, Половцї то як союзники ізгоїв, то на власну руку набігали раз у раз на поднїпрянські землї, грабили, пустошили і в нївець обертали. Дійшло до того, що полуднева Київщина і Переяславщина та полуднева Чернигівщина не мали анї хвилї спокійної, не можна було господарити, а навіть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половцї обступали міста й тримали в облозї, поки не піддавали ся. Стара біда, яку терпіла Україна від Печенїгів, по недовгім спокою вертала ся тепе́р з новою силою від сих половецьких нападів.
В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом. Погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тодї в Стугнї, тїкаючи від Половцїв — як се в Слові о полку Ігоревім оспівано жалісно:
Чи не так, рече, ріка Стугна
Худу струю маючи —
Прийнявши потоки, човни розбила о кущі?
Юному князеви Ростиславу
Зачинила дно при телшім березї.
Плачеть ся мати Ростиславова
По юному князї Ростиславі.
Засмутили ся квітки жалем,
Дерева з тугою к землї похилили ся.
(В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велїв воякам своїм утопити чернця печорського, що йому ту смерть напророчив).
Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяцїв, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища,
- ↑ Олег, не маючи де подїти ся, пересиджував у Тмутороканї, що став тодї пристановищем для тих неприкаянних киязїв-ізгоїв. Поет каже, що Олег тільки в стремено вступав, щоб походом іти на Всеволодові землї, а вже Всеволодови зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїв в Ольговій батьківщинї, в Чернигові, то той з заткненими ухами і сидїв — щоб не чути того дзвону Олегового.
