З часом справа призабула ся, і взагалї відносини Литви з Польщею вирівняли ся. Казимир осібного великого князя поставити не позволяв, але всю управу зіставив литовським панам, часом тільки наїзжав з Польщі до вел. князївства. Литовські пани були вдоволені такими відносинами, що самі правлять землею по всїй своїй волї, а заразом про чорну годину мають поміч в Польщі. Не маючи над собою нїякої грози, вони тепер уже не вважали потрібним рахувати ся з українськими та білоруськими панами, хотїли всїм правити самі, не полишаючи їм нїчого. На Волинь давали намісниками часом Українцїв часом Литвинів, а як умер Семен Олелькович київський (1470 р.), не схотїли віддати Київського князївства його родинї. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вірну службу Казимирови — післав йому в дарунок свій лук і свого коня, на котрім їздив на війну, та просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, щоб дали їм князем молодшого брата Семечового Михайла, що тодї був литовським намісником в Новгородї. Литовські пани завзяли ся не давати Київа Олельковичам, а повернути його на звичайну провінцію й післати туди воєводою Литвина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив їх волю, дав Семеновій сїмї князївство Слуцьке на Білоруси, а Київ дав Гаштовтови. Кияне, довідавши ся, післали сказати, що Гаштовта не приймуть нїяк, бо він не княжого роду, та ще й католик. Зарікали ся хоч всїм головами наложити, хоч иньшого князя добути, і двічі не пускали Гаштовта до себе, як він приїхав до них на воєводство. Благали Казимира, аби дав їм князя православної віри, а як не хоче — то хоч католика, але княжого роду, — найкраще в такім разї котрогось з своїх синів, шануючи давню славу Київа. Але литовські пани завзяли ся, післали з Гаштовтом військо, і Кияне кінець кінцем піддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином.
Ся подїя зробила сильне вражіннє на Українї й на Білій Руси. З жалем згадували, як колись Литва київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідности, бо нїчого путящого не мала, а тепер приходить ся їй корити ся у всїм. Михайло Олелькович, позбавлений київського стола, на котрий так рахував, що покинув Новгород і полетїв у Київ на першу вість про смерть брата, — почав змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воєводою молдавським Стефаном, своїм шваґром, і з великим князем московським Іваном, своїм тїточним братом. Князї хотїли, очевидно, провести на великокняжий стіл свого чоловіка, може того ж таки Михайла Олельковича, — адже й брат його вважав ся кандидатом на великого князя. Головну надїю мали на московського князя, але як саме укладали пляни повстання,
