не знаємо. Змову відкрито перед часом, в 1481 роцї. Одному з головних участників, князю Більському (Михайловому братови в перших) удало ся утїкти в Московщину: втїк верхи з самою душею, в одній сорочцї, навіть молоду жінку не міг узяти з собою, лишив зараз по шлюбі, і так її не випустили до нього з Литви. Олельковича і його свояка кн. Івана Гольшанського судили й стяли їм голови. Обвинувачували їх, що вони хотїли вхопити вел. кн. Казимира і вбити.
Чи богато в тій змові брало участь иньших людей, сього не знаємо. Але гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона поставила українських і білоруських князїв та панів, не вигасає в сих кругах. Коли Литвини опирали ся на католицькій Польщі й тіснили православних, православні хотїли оперти ся на православній Волощинї й особливо — на Москві, що здавна вела конкуренцію з Литвою в збиранню земель старої Київської держави. Великі князї литовські хотіли зібрати „всю Русь“ собі, вел. князї московські — собі. І поки князї литовські хилили ся до культури староруської, до місцевого житя білоруського і українського, приноровляли ся до нього, — доти землї білоруські й українські самі горнули ся до них, і справдї можна їм було думати про те, щоб зібрати „всю Русь“, як говорив Ольгерд. Доти в. князї литовські чули себе сильнїйшими від Москви. Коли ж Литва почала гнобити українсько-білоруські краї, і сі
- ↑ „Владиславъ є. млти король польский, литовский, руский (и)ных земль гдрь, чинимъ славно и знаємо и даємъ ведомо оусем, хто коли сю грамоту видитъ а любо слышить“, і т. д. (мова білорусько-українська, більш білоруська).
