просячи, щоб не силувано їх совісти, не відбирано їм церков, — але се не спинило тих огидних насильств.
Останнїй одчай огортав православних. І з тим більшою увагою звернули вони очі, коли побачили, або скорше — духом відчули що прибуває їм до помочи нова сила в коззачинї, яка по лубенськім погромі потроху відживала і з кінцем першого десятилїтя XVII віку починала ставати на ноги. Коли митрополить Потїй, осмілений розгромом виленських православних, попробував те саме зробити в другій своїй митрополичій столицї, Київ та післав туди свого намістника, — гетьман козацький Тискиневич остеріг його, щоб не важив ся неволити духовних і підбивати під власть свою, бо на такий випадок він, гетьман, уже дав наказ козакам того намістника „де небудь здибавши як пса вбити“ (1610). Се зробило вражіннє на Потїєвого намістника: він не мішав ся нї в які справи. Під опікою козацькою прибуває до Київа приїзжий грецький митрополит Неофит і сповняє владичі функції: святить церкви, поставляє священиків (1612). І знов анї митрополит анї правительство не важили ся зачіпати його, аби не стрінути ся з козаками.
Українське громадянство відчуло, що під охороною козацькою знайшов ся для нього міцний ґрунт під ногами, і що там, на далекім краю української землї, під ослоною корогов козацьких може воно повести далї свою народню роботу.
._c._191.jpg)
