сковщину і з тої могутної перед тим держави зробила здобич для ріжних вояцьких і козацьких ватаг. Оден по другім зявляли ся ріжнї зайди-голови, що називали себе московськими царевичами або царями і з ватагами польських або литовських вояків, козаків донських і українських ходили по краю, збирали гроші, здобували городи. Горіли городи московські; кровавими слїдами червонїли московські снїги, а на Україну, на Литву, в Польщу барилками везли ся гроші московські, возами дорогі одежі, парчові кафтани, соболині шуби.
Кінець кінцем і король не втерпів, бачучи таке останнє розбитє московське: рішив сам іти походом на Москву, щоб попробувати засїсти, на царськім престолї. Сойм польський одначе грошей йому на се не хотїв давати, і знов уже від самого короля пішли ріжні дворяне кликати козаків в похід на Москву (1609). Охочі знаходили ся — не сотнями і тисячами, а десятками тисяч. Але що то значило! Ми вже знаємо, що ті люде які приставали до козаків вважали, що як вони сповняють службу королївську, то вже вони люде свобідні, нїкому не підлеглі нї вони, нї їх сїмї, нї господарства — не знають нї пана нї якогось начальства окрім старшини козацької. З кождим новим покликом на королївську службу прибувало такої вільної показаченої людности.
Не вдоволяючи ся походами московськими, козаччина ходить на землї татарські, турецькі, волоські, пускаєть ся на море. Мало маємо про се звісток — хіба припадком. Зачуваємо наприклад про великий похід 1606 року, коли козаки здобули десять ґалєр турецьких з усїм припасом; напали з моря на Варну, здобули місто, і забрали більше як на 180 тис. золотих здобичи. До сього походу прикладають стару пісню:
|
А в недїлю пораненьку |
Потім в осени 1608 р. здобули козаки Перекоп якимись хитрощами, розбили і спалили. На другий рік на 16 чайках пішли на устє Дунаю, попалили й пограбили тамошнї міста: Ізмаїл, Кілїю, потім також Білгород, та не встигли забрати з собою здобич бо сполошили їх при тім Турки.
Нам сї згадки інтересні, бо свідчать про буйну тодїшню, енерґію
