прийняв би Україну і військо козацьке під свою руку, як би козаки не устояли в війнї з Поляками, то повисла вже тоді над Україною. Але Москва саме ще тільки ставала на ноги, бояла ся знову зачіпати ся з Польщею і московське правительство відповіло митрополитови ухильчиво. Сказало, що здаєть ся серед самих Українцїв ще ся гадка не зміцнила ся, козаки займають ся морськими походами більще, ніж думають про боротьбу з Польщею, — а як буде на Українї міцна постанова, тодї дайте знати, а цар і патріарх (царів батько) про се поміркують, як би вас визволити, — так переказали бояре митрополитови.
Часи справді були дуже тяжкі для православних. На Білоруси йшли далі гоненія, і ще більше загострили ся, коли при кінцї 1623 р: витебські міщане, роздражнені до останнього всякими утисками і кривдами від тамошнього уніатського владики Иосафата Кунцевича, збунтувавши ся, вбили його Шибеницї, вязниці, відбирання останнїх прав посилали ся на винних і невинних. „Всяке гоненіє на православних підняли, особливо на епископів православних — від престолів, міст і монастирів наших відогнали і до крови на святу православну віру підняли ся“, — писав митрополит до Москви. Владики крили ся в Київі „під крилами христолюбивого воїнства черкаських молодцїв“ (козаків) і з трівогою чекали, чим скінчить ся боротьба правительства з козаками, що насувала ся все грізнїйше: як би козаччину приборкано знову, як тридцять літ тому під Лубнами, прийшло ся б владикам справді тікати за московську границю.
Але козаки тим не журили ся і навпаки почували велику силу і енергію в собі. З великим завзятєм і розмахом вели далї морські походи на землї турецькі, а дуже були утїшені, що против Турка знай-
