бало ся в українських кругах і з тим більшим завзятєм ставили ся вони на елєкційнім соймі, скликанім на осінь.
На першім плянї стояла справа владиків. Православні хотїли добити ся того, щоб старі православні владицтва, монастирі, церкви відібрано від унїатів і віддано православним; але так далеко іти не важили ся навіть ті що хотїли православних задоволити, в тім і сам королевич Володислав. І так йому приходило ся йти супроти польського духовенства і завзятих католиків, що були поміж сенаторами й иньшими діячами Польщі. Нарештї стало на тім, щоб роздїлити владицтва і всяке иньше добро давнійшої православної церкви між православними й унїатами. Постановлено зробити дві митрополії, православну і унїатську, а владицтва подїлити по половинї: православним дати владицтва: львівське, перемиське і луцьке на Вкраїнї та зробити їм одно нове владицтво на Білоруси, а унїатам віддати давнїйше владицтво полоцько-витебське на Білоруси і три українські: володимирське, холмське, пинсько-турівське; мали бути роздїлені між ними також церкви й монастирі — осібними королївськими комісарами. Православні хоч не хоч мусіли згодити ся на се. І то королевич тільки своїм особистим впливом переводив сей закон, против виразного супротивлення духовних і богатьох світських сенаторів, що не хотіли згодити ся на се без дозволу папи, — ну а папа певно не дав би на те дозволу. Володислав посилав ся на те, що треба задоволити Українцїв і козаків з огляда на Москву: з Москвою він збирав ся воювати, бо кінчало ся перемирє, а як не задоволити православної справи, то козаки не схочуть помагати, або й під Москву підуть. Справдї між козаками Копинський, тодїшнїй митрополит, пускав такі гадки, що в Польщі однаково нїчого не добють ся: треба йти під московського царя. Кінець кінцем Володиславу вдало ся прихилити богатьох сенаторів до тих уступок для православних. Мали бути також видані закони про рівноправність православних по містах то що — але про се шкода говорити, бо то все зістало ся на папері тільки.
Які б не великі були ті здобутки українські, та все таки й вони значили дуже багато; при тих слабких силах православних Українцїв, якими вони могли роспорядити на соймі, і то була велика побіда — остання парляментарна побіда, здобута останками української шляхти, що слїдом змалїли й росплили ся майже до решти серед шляхти польської.
Українці рішили кувати зелїзо поки горяче, і зараз узяли ся до вибору митрополита. Тих самовільно поставлених владиків і митрополита Копинського правительство не хотїло прийняти, і в тім православні мусїли уступити. На митрополїю тут же на місці вибрано Петра Могилу,
