Довгополенко переяславський, Війтенко нїженський, Золотаренко чернигівський“, себ то Сомко з Золотаренком і иньшою старшиною, — козак нетяга стає предметом їх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на нього, як він „почав чересок виймати, увесь стіл червінцями устилати“, а далї бачуть ще більше:
„Тодї-то козак, бідний нетяга, по кабаку похождає,
Кватирку одчиняє, на бистриї ріки поглядає, кличе, добре покликає:
„Ой ріки — каже — ви ріки низовиї, помощницї Днїпровиї!
Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!”
Оттодї оден козак іде, шати дорогиї несе.
На його козацькі плечі надїває.
Другий козак іде, жовті сапянцї несе.
На його козяцькі ноги надїває,
Третій козак іде, шличок козацький несе,
На його козацьку главу надїває.
Вони йому приношали і до його примовляли:
„Гей Фесько Андибере, батьку козацький, славний лицареї!
Доки тобі тута пустувати?
Час — пора йти на Україну батькувати“.
Тодї дуки-срібляники стиха словами промовляли:
„Ей, не єсть же се, братцї, козак, бідний нетяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький!...
Присунь ся ти до нас, кажуть ближче,
Поклонимось ми тобі нижче,
Будем радить ся, чи гаразд — добре на славній Українї проживати“.
Але Андибер не потрібує їх товариства й їх залицянь. Він каже своїм козакам дати їм доброго прочухана, щоб на будуче не гордили ся перед голотою:
„Ей козаки, каже, дїти, друзї, молодцї, прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-срібляників за лоб наче волів із-за стола вивождайте,
Перед окнами покладайте, у три березини потягайте,
Щоб вони мене споминали, мене до віку памятали“.
В сїй прегарній думі з становища Запорозцїв описана боротьба за булаву, яку повів їх кошовий з дуками полковниками городовими і дїйсно переміг їх. Але боров ся він не по лицарськи, а доносами Москві, неправдиво обмовляючи своїх противників в зраді, а заразом своєю агітацією против старшини копав погибельну прірву в українськім громадянстві, на користь московським політикам, а на шкоду українському житю. Перед московськими кругами він рекомендував себе як найбільш податливого чоловіка для московських плянів і тим підкопував свого головного противника Сомка. Побачивши таку небезку, Золотаренко в останнїй хвилї зєднав ся з Сомком — але було вже пізно. На останню раду, визначену на червень 1663 р. під Ніжином Бруховецький привів з собою ватаги Запорозцїв і „черни“ (простого ко-
