велике повстаннє 1648–9 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Днїпро став величезним, масовим: сила людей, цїлими оселями, кидала Правобічну Україну, не хотячи вертати ся назад під власть панів, не зносячи воєнної трівоги, що тут загнїздила ся й не переставала. Ішли за Днїпро, все далї й далї, навіть за московську границю, в Слобідщину, і так се тягнуло ся всї пізнїйші десятилїтя: ще збільшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674–6 роках доходило до крайности. Приднїпрянська Київщина і Браславщина пустїли таки зовсїм до решти, а навіть і з подальших сторін почав нарід сунути за Днїпро. Дорошенко бачив, що як так далї піде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. Брав ся на всякі способи, розсилав листи, відмовляв, грозив ся, стримував силою, казав непускати, навіть розбивав ватаги пересельцїв та віддавав їх Татарам, щоб налякати і відвернути від сього пересельського руху — не помагало. Уже в 1675 р. Самойлович писав до Москви що на Правобережі зістало ся дуже мало народу. Тому що на лівобічній Українї під ту пору зіставало ся дуже мало порожнїх земель, люди йшли за московську границю, в теперішню Харківщину і Воронїжчину.
Дорошенко бачив, шо справа його вбита вже безповоротно, але хотїв бодай чогось добити ся від московського правительства — виторгувати гетьманство в якійсь частинї України, і держав ся до останнього, щоб видерти сю уступку. Дивно і траґічно виглядав сей „останній козак“ на своїй Чигринський горї, всїми покинений, серед спустїлого краю, з горсткою своїх наємних козаків „серденят“. Але все меньше зіставало ся вже духової сили в нїм самим. Самойлович рішучо противив ся всяким уступкам, і московське правительство стояло також на тім, що єдиним гетьманом на цїлу Україну має зістати ся Самойлович, а Дорошенко мусить піддати ся під його „реґімент“ (власть). Переговори тягли ся, московське правительство хотїло закінчити справу по можности тихо, аби не накликати турецької біди. Дорошенко даремно кликав Турків, щоб його ратували. Сірко, ратуючи свого союзника, виступив з старою запорозькою теорією, що справу треба віддати на рішеннє За-
