ні, але на се московське правительство не пристало: треба було випрошувати, кождий раз осібно, а значить — і вислугувати ся.
Низша старшина, яка не могла вихвалити ся заслугами перед царським правительством, розширяла свої займанщини скуплею, то значить купувала від селян і козаків їх землі за дурничку, користаючи з тїсних часів, або й докучивши наперед та попросту змусивши до продажі, так що часто одно тільки слово було, шо се була купля, а покривало ся нею чисте насильство. А що козакам їх земель продавати не позволяло ся, то переводили козаків в підданство часом також против їх волї. Особливо все се почало робити ся вже пізнїй ше, після Мазепиних часів, як не стало свобідних земель.
Всїми тими способами в руках старшини зібрала ся величезна маса земель. Справдї, не стало бідному козаку нетязї й коня попасти, як скаржила ся дума. А тим часом неспокої й війни протягом шістдесятих і сїмдесятих років гнали ще масу нового народу з правого боку до Гетьманщини. Нарід сей, не знаходячи свобідних земель, мусїв осїдати на землях панських, церковних, старшинських і — приймати на себе ріжні обовязки данні і роботні, панщинні для свого „пана“. З початку називають їх скромнїйшою назвою „підсусїдків“, але далї в повну силу входить звичайне „підданство“.
Вже за Самойловича старшина без церемонїї говорить про підданські обовязки людей, що сидїли на їх землях, і ті обовязки, які накладала на новоселих, починає вона перекладати на давнїх осадників, що сидїли на своїх землях, а дістали ся разом з маєтками на власність, чи в державу при якімсь урядї (такі маєтки, що звязані були з якимись урядами, звали ся ранговими). Для того насамперед пильнує загородити дорогу селянам до козацтва — точнїсенько як польські пани
