калїчило, робило що хотїло. Крім війни раз-у-раз уживано їх на ріжні тяжкі роботи, на будованнє кріпостей; 1706 — 7 роки сила народу мусїла працювати коло будови нової кріпости в Київі, на Печерську, бо цар Петро бояв ся шведського походу на Україну. Козаки мусїли робити зимою і лїтом, під доглядом московських приставників, що поводили ся з ними грубо і немилосердно. До того ще раз-у-раз швендяли через Україну московські полки й команди і чинили всякі кривди, забирали всякий припас, поводили ся грубо не тільки з простим народом, але і з старшиною. З усїх боків підіймали ся „плач, стогін і лемент“ козацтва, народу, і навіть найбільш покірливі перед московським панованнєм люде починали нарікати, що так далї бути не можна.
Ось як описує се Филип Орлик, писар військовий і довірений чоловік гетьмана в пізнїйшім листї:
„Зачала ся робота коло фортифікації печерської, наступили переходи через українські городи до головної армії то рекрутів то всяких начальників, і полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з жалями оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові бють, уха шпадами обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросийські люде доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину бють смертельним боєм. Два полковники, миргородський (Апостол) і прилуцький (Горленко), як головнїйші і від иньших до Мазепи сміливійші, так сказали Мазепі: „Очи всїх на тя уповають і не дай Боже на тебе смерти, а як зістанемо ся в такій неволї. то й кури нас загребуть“. А прилуцький то потвердив такими словами: „Як ми за душу Хмельницького завсїди Бога молимо, так навпаки ми і дїти
