тодїшнїми полїтичними замішаннями, шо привели в упадок і київське культурне житє і академічну науку; тільки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволеннє на Українї, кінець кінцем московське правительство полишило сей намір. Київські видання також досить часто забороняли ся в Москві, а за патр. Иоакіма, в 1670–80 рр. підняло ся правдиве гоненіє на українські книжки. Коли ж київську митрополїю піддано під власть московського патріарха і московські власти могли забороняти українські видання не тільки у себе, в Москві, але і на Українї, — тодї неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно і на самім видавничім руху. З початку мотиви були нїби церковні — щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро перейшло се і на ґрунт язиковий, чисто національний. В 1720 р. видано указ, щоб на Українї не друковано нїяких книг окрім церковних, і то з старих видань, а при тім щоб сї передруки старих церковних видань перед друкованнєм виправлювано на взір видань великоросийських, аби в них не було нїякого слїду української мови — „даби никакой розни и особаго нарѣчія не было“. І за сим слїдили дуже пильно; осібний цензор був призначений для виправлювання українських книжок, і тільки після такого справлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в 1726 роцї хотїли надруковати в Київі акафист св. Варварі, написаний митрополитом; але на се був даний дозвіл тільки під тою умовою, що акафист той перед виданнєм буде перекладений „на великороссійское нарѣчіе“. Так бувало й потім, і дістати дозвіл на яку небудь книжку було дуже не легко, а коли вона мала бути українська, мала якісь українські прикмети — то й зовсїм неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати українську граматку, бо московських букварів на Українї не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навіть старі церковні книги українського друку синод владикам наказував забирати по церквах і заводити натомість книги московського друку.
Все се, розумієть ся, мусїло дуже сильно відбити ся на лїтературній творчости і видавничім руху Східньої України. Народнїй елємент в старім українськім письменстві XVI–XVII вв. і без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумілости народньої була введена в ріжні релїґійні видання ще в XVI в., але, бачили ми, не переводили ся противники такої простонародньої мови в релїґійнім ужитку, а й ті що стояли за уживаннє народньої мови, все таки дивили ся на неї як на щось низше і меньш поважне в порівнянню з „справжньою“, словянською мовою. По школах українських дбали головно про те, щоб навчити своїх учеників правильно писати словянською мовою, а
