з їх устроєм все більше тратила свою вартість. Народнє і козацьке самопорядкуваннє почасти було знищене московським правительством, а що в нїм не було знищене — набрало характеру самопорядкування старшинського, панського. Міщанське самопорядкуваннє придавлено, духовенство — теж. Селянську сїрому поневолено. Козацтво лишило ся без усякої участи в управі, та крім того козаків всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспільство без всякого права: уряди українські наповнили ся безконечними процесами про безправно відібрані козацькі права (так звані „искавшіе козачества“) і неможливість добити ся права законною дорогою нераз доводила до крівавих бунтів против гнобителів-панів.
Так само тратила свою цїнність Східня Україна і з погляду національної культури.
При тім переважно церковнім характері, який мало українське культурне житє XVII віку і першої половини, або принаймні четвертини XVIII, — величезне значіннє і вплив мало підданнє української церкви під власть московського патріарха. Перед тим вона числила ся під властю царгородського патріарха, а в дїйсности була вповнї автономна і незалежна, жила своїм самостійним житєм, під безпосереднїми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї важнїйші церковні посади. Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити ся, що митрополит київський піддав ся „під благословеннє“ московського патріарха (1685 р.) і константинопольський патріарх, під натиском турецького правительства дав на се своє призволеннє (1687), — тодї українському духовенству дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну.
Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся і на українських духовних і на їх школи та письменство. Київську академію московські власти в 1660-х роках хотїли зовсїм закрити, користуючи ся
