мовидця про війну Хмельницького і пізнїйшу історію козаччини до кінця XVII в., богато лїтописей та хронїк (напр. Супрасльська, Густинська, хронїка Сафоновича, Боболинського й ин.), богато козацьких хронїк, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин., прецїкава, хоч часто невірна повість Величка. Твори сї часто дуже живо відбивають у собі те, чим жило, цїкавилось і хвилювало ся тодїшнє українське громадянство, — але нїчого з того не вважали потрібним надрукувати ті духовні книжники, в руках яких лежали видавничі засоби. Не пройшло в друковані видання нїчого і з чудових історичних українських пісень, що складають ся протягом XVII віку, виробляючи поволї особливу форму — так званих дум, що обєднали в собі прикмети книжньої мови і стилю з народнью поетичною основою. Навіть чисто книжні вірші на теми історичні або побутові не попадали звичайно до друку — хіба якісь похвальні вірші ріжним добродїям, найменьше інтересні, писані задля ріжних грошевих цїлей.
Друкували ся книги як не церковні — богослужебні, то релїґійного змісту; але релїґійна боротьба в другій половинї XVII в. ослабла, чисто-церковні інтереси у ширшого громадянства тратили своє давнїйше центральне значіннє, а з тим і та релїґійна книжність все меньше інтересувала і захоплювала читача. Хотїло ся людям чогось живійшого, свіжійшого, близького до біжучого житя та його інтересів, а сього книга не давала. На перешкодї ставала, з одного боку, та обставина, що всї тодїшнї українські друкарнї були в церковних руках, а з другого — ще більше те, що московська власть, як ми бачили, своїми заборонами просто таки загородила українській лїтературі всяку дорогу до тем живійших і сучасних.
Правда, придавлені підозріливістю і суворістю московських властей люде навіть бояли ся порушувати теми звязані з сучасним житєм і його полїтикою. Але все таки з рукописної спадщини тих часів, з першої половини XVIII в., маємо й інтересні історичні писання, і побу-
