а й самого заселення: від нього і приведеної ним дружини виводили саме українське розселеннє за Карпатами. Але не тільки се розселеннє, але й Мукачівський монастир був здаєть ся старший, заснований „від часів непамятних“, і тільки потім його стали виводити від Коріатовича і його фундації 1360 р. Так само незвісні початки, теж без сумнїву дуже старого Грушівського монастиря, — його історію ведуть зі часів ще передтатарських; при кінці XIV в. він дістав від патріарха ставропіґіальні права і його ігумени мали зверхнї права над церквами і духовенством в сто́лицї Мармароській і Угочській, замість владиків.
Владики зявляють на Українї угорській при кінцї XV в. в Мукачівськім монастирі. Першу таку звістку маємо з 1490-х років, але орґанїзувала ся мукачівська епархія, здаєть ся, пізнїйше, з другої половини XVI в. Одначе трудне було її істнованнє, бо ті монастирські маєтки, з яких владики могли мати дохід, заграблені були під час розрухів XVII в., і єдиним доходом владиків були оплати за ставленнє священиків і річна данина від них. Епархія обіймала все закарпатське підгірє; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних і коло 400 священиків, одначе се духовенство роскидане було нерівномірно: були села без попа, а були такі, де сидїло їх по кілька. За недостачею скільки небудь порядних шкіль духовенство було темне, наповняло сяі ріжними захожими людьми з Галичини і Молдави. Просвітний рух кінця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звістки про друкарню в Грушівськім монастирі, але досї нема нїяких певнїйших відомостей про неї. Як доносили католицькі духовні в середині XVII в., тодї як стали тут заводити унїю — нарід в справах віри був зовсім темний, тому надїяли ся, що як затягнуть на унїю владику і вище духовенство, то нарід слїпо, навіть не відчуваючи, прийме унїю. Се було в значній мірі правда: навіть пізнїйше, в XVIII в., під час останнього бунту против унїї (1760 р.) люде говорили, що вони досї не знали, що їх держать в унїї, але довідавши ся, що се лиха віра, вони рішили зараз вернути ся до старої правдивої віри. Се була єдина святощ у їх темнім, майже не людськім, поневоленім житю, і вони тримали ся її з усеї сили і з незвичайною ворожнечею приймали всякі заходи коло зміни віри. „Імя унїї їм ненавистне гірше змії — думають, що під нею криєть ся бо зна що, і хоч несвідомо, за своїм владикою, вірують в те що унїати, але імя унїатів відкидають з огидою“, писав тодї мармароський намістник, і сї слова дають нам добру змогу розуміти попередню боротьбу сього бідного слїпого народу за віру свою.
Першій вибух боротьби звісний нам в другім десятилїтю XVII в. Оден з місцевих магнатів, Гомонай, заходив ся поширити унїю в своїх
