міч і всяку підмогу у народу. Їх розбої були звернені на панів та на Жидів, що уїдали ся народови, як панські помічники і фактори, арендарі ріжних панських доходів і монополїй. Тому нарід дивив ся на сих розбишаків як на своїх местників і оборонцїв, і нема сумнїву, що так дивили ся на себе і самі розбишаки. Їх оспівано в піснях, описано в оповіданнях як народнїх героїв, наділено ріжними лєґендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борцїв з кривдою народнью. Гуцульщина галицька і сусїднї місцевости досї ще повні оповіданнями про опришків, що гнїздили ся в Карпатах, на границї Волощини, Угорщини, Польщі, в порічях Прута і Черемоша, розбивали панів і купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешнїх опришків був Олекса Довбуш, син бідного зарібника з Печенїжина. Знаємо його яко ватажка опришків від р. 1738 до 1745, коли він згинув від кулї пущеної з засїдки в Космачу. Звісна пісня народня оспівала сю подїю дещо змінивши — немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловіка, котрому звів жінку:
Ой по під гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.
На ніженьку налягає,
Топірцем ся підперає,
Тай на хлопцї покликає:
„Ой ви, хлопці, ви молодцї!
А сходїть ся разом д купцї,
Бо будемо раду мати,
Де підемо розбивати
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Та вставайте всї раненько.
Уберайте ся борзенько
У постоли скиряниї,
У волоки шовковиї
Бо зайдемо та до Дзвінки —
До Штефанової жінки“.
На сусіднїм з Галиччиною Поділю ватаги „левенцїв“ та „дейнеків“ держали ся особливо понад Днїстром, ховаючи ся в небезпечній хвилї за Днїстер, на молдавську територію. Браславщину і полудневу Київщину навідували розбійничі ватаги з околиць Київа, з-за Днїпра і особливо з Запорожа. Їх звали найчастійше гайдамаками (назва неясна що до свого походження і значіння, толкують її з турецької мови як „ворохобник“, „своєвільник“). Вони збирали ся за росийською границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Київа рогом врізувала ся в правобічну Україну; тут було богато церковних і монастирських сїл, завідуваних монахами, і в сих монастирських маєтках, по пасїках і хуторах, так само в монастирях полудневих, на запорозькім пограничу знаходили собі захист, охорону і поміч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, відси йшли і потім сюди вертали ся. Тутешнї монахи, міщане і навіть московські вояки дивили ся також на гайдамаків як на борцїв против польської неволі, за кривду українську і тому вважали за добре дїло всяким способом їм коли не помагати, то принаймнї не шкодити. На правобічній Українї, коли гайда-
