і ті що за границею московською, і ті монастирі надднїпрянські що тримали ся міцно православя, всї вважали спасенним дїлом помагати гайдамакам, як оборонцям „благочестивої“ як її звали — православної віри. І нема сумнїву в тім, що хоч для гайдамаків близшою метою дуже часто було тільки добичництво, то вони, як і козаки в XVI–XVII в. мали чималий вплив на відносини суспільні і національні, бо не давали стверднути і зміцнити ся польському панованню, завести такі кріпацькі порядки, які були в західнїй Українї, й задавити „благочестиву віру“ — єдину ознаку тодїшнього національного житя, так як задавлено її там. Так що симпатія української людности до гайдамацтва не була зовсїм неоправданою, не вважаючи на всї прикмети грабіжництва, які виявляли часто гайдамацькі ватажки. Полякам се зістало ся незрозумілим, що ми, давнї і нинїшнї Українцї, можемо бачити в гайдамаках щось більше нїж звичайнїсеньких розбишак. Галицькі вороги українства прозвали нинїшнїх Українцїв гайдамаками, обвинувачуючи їх, що вони спочувають старим гайдамакам. Та се не відстрашило галицьких Українцїв, і вони відповіли на се піснею: „Ми гайдамаки, ми всї однакі“…
Після великого повстання 1734 року гайдамаччина, раз у раз роз-
