що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожцї зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війнї, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Сїчовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожеву і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від царицї. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалїв правительства. Одна причина була — зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалї й скарги, а запорозька старшина при всїй охотї не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга ще більша — се суперечки за землї.
Вже „лїнїя“ — ті укріплення, що будували ся на українськім пограничу з степом в 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільности“ — землі запорозькі. Почавши з 1730-х років росийське правительство заселяло сю лїнїю селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнїв-Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751–2 рр. Ся „Нова Сербія“, як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; орґанїзована вона була по воєнному — в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожцїв. Потім, в 1750-х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околицї новозбудованої тодї кріпости св. Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землї. Розумієть ся, се дуже гнївало Запорожцїв, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх
