займанщини і уходи, рибні і звірині лови, і знать не хочуть знати нї Сїчи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової „Нової Росії“, як її названо потім. Особливо ся справа загостри ся, як за царицї Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм ґубернїї Слобідської велено утворити також осібну Новоросийську ґубернїю з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусїднї части Гетьманщини і поблизькі землї запорозькі. Запорожцї не позволяли вести границї нової ґубернїї в свої землї, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода.
Правда, Запороже в останнїх десятилїтях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останнїй кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Сїчи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожцїв від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хлїборобською людністю, завів всяке хозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявили ся великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й по ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістають ся диким яловим степом, нїкому не ко-
