ристним — ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовиків сї простори можуть заселити ся і загосподарити ся. Колиж бо правительству хотїло ся взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Українї, не хотїло воно терпіти таке гнїздо свобідного духу, як автономна сїчова громада — хоч як вона поскромнїла і похилила ся в порівнянню з Сїчею часів Гордїєнка!
Всї сї справи дуже загострили відносини правительства до Запорожа з кінцем 1760-х років. До того пришла ще війна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвільного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке містечко Балту. В Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замішані; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстаннє і годило ся йому приборкати й Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну. З другого боку, Запорожцї — як доносили росийські власти, особливо докучали Новоросийській ґубернїї, зганяючи осаджені там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рішило знищити Сїч. Але бояло ся якогось воєнного розруху, і через те повело дїло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцїв зовсїм неприготованими. По скінченню турецької війни, в 1775 роцї секретно розіслані були воєнні команди росийські в запорозькі степи — відбирати зброю від Запорозцїв, що були на промислах, а літом ґенерал Текелї з великим військом росийським війшов в запорозькі землї як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподївано обложив саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилєрією, дня 5 червня післав оповістити Сїчовиків, що Сїчи більше не має бути, Запорожцї мусять піддати ся, покинути Сїчу й розійти ся, коли не хочуть, щоб росийське військо їх воювало. Страшенно се збентежило
