„І гармонїя, і сила — музика тай годї:[1]
А історія? Поема вільного народу!
Що ті Римляне убогі! Чорт-зна що не Брути![2]
У нас Брути і Коклеси[2] славні, незабуті!
У нас воля виростала, Днїпром умивалась,
У голови гори слала, степом укривалась“!
Кровію вона вмивалась, а спала на купах —
На козацьких вільних трупах, обкрадених трупах!..
Подивіть ся лишень добре, прочитайте знову
Тую славу, та читайте од слова до слова —
Все розберіть, та й спитайте тодї себе: Що ми?
Чиї дїти? яких батьків? Ким за що закуті?
Тай побачите, що ось що ваші славні Брути.
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське смітє ваші пани.
Ясновельможнії гетьмани!
В сих протестах очевидні крайности, в які Шевченко впадав, показуючи як головне історичну неволю України і сучасну кривду селянства. Його голос не був одиноким, між молодшими членами кружка були також люде, для яких центром всього була селянська кривда, і які не могли пробачити її нї царизмови, нї поміщицькій інтелїґенції, незважаючи на весь її малоросийський патріотїзм.
.jpg)
Історичні традиційні вартости українського житя висував в київській громаді особливо Костомаров, найбільший авторитет її в сій области. Особливо інтересна з сього погляду виготовлена ним аґітаційна брошюра (захоплена жандармами і тому не розповсюджена): „Книга бития українського народу“. В нїй дуже цїкавим способом мішаєть ся українське ідеалїзованнє своєї минувшости — визвільних змагань народнїх і козацьких, з словянофільською ідеалїзацією словянства в противставленню світови ґермансько-латинському, і з палким революційним протестом против царизму, панства і всякаго соціального поневолення. Українська народня стихія виставляєть ся найвірнїйшим виразом правдивого словянства, не покалїченого впливами германсько-латинськими: що попсували Польщу й західню
