мав величезне значіннє і в сїй добі був головним і сливе єдиним засобом національного освідомлення широкої публіки. Успіх він мав величезний, неймовірний. Українські трупи почали ся з одної, але з часом множили ся, ставали все більш розповсюдненим явищем і невважаючи на убогість репертуару і невисокі прикмети більшости пєс (цензура театральна була ще більш сувора нїж книжкова), вони підтримували память народнього слова і любов до нього серед винародовленої міської людности. Приїзд української трупи до міста ставав свого рода національним святом, стягав до купи розпорошену, розгублену і неорґанїзовану українську публїку, давав їй національний імпульс. Бідність репертуару викупала ся богацтвом і красовитістю етноґрафічного й історичного українського побуту, що за виключеннєм всяких національних, соціальних і полїтичних мотивів грав головну ролю в сїм репертуарі, — а також і визначною талановитістю артистичної братії. Українська сцена виставила від разу цїлу низку першорядних сценїчних талантів, які вміли надати блеск і правду навіть найбільш примітивним пєсам репертуару. Такими були Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, три брата Тобилевичі Іван, Опанас і Микола (по сценї Карпенко-Карий, Саксаганський і Садовський), Затиркевич і иньші. Як талановаті орґанїзатори театральної справи потрудили ся Старицький, Кропивницький, Тобилевичі. Вони поставили український театр дїйсно високо, дали певного рода стиль і школу, що виростаючи з чисто етноґрафічних підстав по свойому стилїзували і надавали своєрідну закраску і більш загальним типам і ситуаціям.
Але ся творча работа проходила в обставинах істно неймовірних. Адмінїстрація і цензура обставляли її систематичними труднаціями. Що сказати про такі напр. вимоги, щоб чисто українських вистав не було: щоб разом з українською пєсою ставила ся пєса росийська з тим же числом актів, — так що трупа мусїла одчитати при порожнїм театрі яко мога скорше росийську драму в пяти дїях, щоб приступити до правдивого, українського представлення, і т. п. А довгий ряд лїт, хоч український театр і не заборонено, так вїзд йому зіставав ся закритим до всього київського ґенерал-ґубернаторства (куди входили тоді пять ґубернїй) — і се тільки за овацію зроблену в Київі трупі Кропивниць-
