тільки українськими антікваріями в старім стилї, з дуже не глубоким українським патріотизмом, все таки їх українофільство згромадило коло видання наукові і культурні українські сили, а з смертю свого першого видавця воно таки і вповнї перейшло на орґан київської „старої громади“ (1888). Журнал вів ся по досить широкій проґрамі (росийскою мовою): займав ся і етноґрафію, і мовою, і письменством; пізнїйше, з 1890-х рр. він мав часами й доволї живу суспільну закраску, містив українську белєтристику і лїтературну критику, заступаючи місце лїтературного орґану, котрого нїяк не хотїла позволити росийська адмінїстрація, так само як і полїтичної, або популярної української преси.
Двадцятилїтє, що пішло за указом 1876 р., було взагалї часом коли не найбільш тяжких, то найбільш прикрих цензурних і адмінїстраційних утисків на українство в Росії — тому особливо болючих, що громадська і культурна сила українська наростала неустанно, під впливами загального розвитку житя, культурних і соціальних европейських впливів, рвала ся йти в парі з житєм великоруським, польським і своїм закордонним — і на кождім місцї стрічала міцний мур урядових зоборон і репресій. Цензура і адмінїстрація, коли не вдалось — як хотїлось — вигнати зовсїм з письменського і культурного вжитку українське слово, завзяли ся принаймнї обмежити його обсягом чистого етноґрафізму і не дати перетворити ся в знарядє культури. Тому рішучо не допускали його до вжитку в школї, в церкві, в урядованню, і всїми силами силували ся не дати йому захопити так би сказати — вищих проявів культурного житя. Не допускало ся нїяких наукових видань на українській мові. Белєтристику і театр старали ся обмежити малюваннєм селянського побуту, і то без яких небудь провідних соціальних і національних ідей. Повісти й драми з житя інтелїґенції вважали ся не допустимими зовсїм — цензура їх не пускала. Цензорам наказувано не пропускати взагалї творів показних, великих, поважних, які могли б становити значне надбаннє українського письменства, і всяко пильнувати, щоб як меньше проходило українських книжок, уживаючи до того всяких причіпок, або й просто забороняючи їх „з державних мотивів“. І цензори дїйсно старали ся, а щоб хтось чогось не упустив, для українських книжок спеціально заведено подвійну цензуру: книжка пропущена цензором місцевим мусїла йти на розгляд ще до Петербурґа, до главного управленїя в справах печати. Тими всїми способами українські книжки справдї нищено, і проходила з них переважно ріжна полова, а все цїннїйше пропадало, йшло кінець кінцем за границю, або зіставало ся лежати в цензурних архивах.
Подібними ж труднощами обставляно й український театр, що при недостачі української книжки і всяких перешкодах для її поширення
