нє інтересів до галицького житя на Українї. З появою преси журналів, культурних орґанїзацій на росийській Українї зовсїм природно до них повертали ся ті сили, що ранїйше шукали собі приложення в Галиччинї. Але разом з тим тратять для Українцїв інтерес і самі по собі галицькі видання, галицькі відносини, галицька полїтика, через те що біднїє їх прінціпіальний зміст, і галицькі сили де далї починають шукати собі приложення в росийській Українї. На українських виданнях 1907–1914 рр. се було помітно доволї виразно, особливо на перенесенім з Львова до Київа Л. Н. Вістнику.
Незважаючи на всї перешкоди і трудности, які стрічав на своїм шляху український національний розвій в Росії в сих роках, українське житє било ся тут сильно, — може власне тим сильнїйше, що тільки що розкріпощена, випущена з підземеля національна енерґія стрічала стільки перешкод на кождім кроцї. Правительственна реакція, яка почала ся буквально другого ж дня після опублїковання манїфесту 1905 р., давала себе відчувати на українстві особливо яскраво. Поминаючи ріжні адмінїстративні репресії більш розріжнені, варто одмітити прінціпіальнїйші, декляративні виступи правительственних орґанів в сїй сфері. Такий характер мало потвердженнє сенатом (1908) постанов полтавського присутствія, що відмовило реґістрації „Просвітам“, на тій підставі, що поміч культурно-просвітному розвиткови місцевій український людности криє в собі сепаратистичні змаганна. Сю точку погляду розвинув потім прославлений циркуляр мінїстра внутр. справ з сїчня 1910 р., що в супереч всїм офіціяльним доводам про „одність русского народу“ зарахував українські орґанїзації до „инородчеських“, нарівні з жидівськими, і наказав місцевій адмінїстрації не дозволяти всяких таких орґанїзацій незалежно від їх завдань — „тому що обєднаннє на національних інтересах веде до збільшення національного відокремлення“.
Нарештї рапорт тогож мінїстра (Столипіна) з приводу відмови реґістрації одного українського товариства в Москві в лютім 1911 р. дав докладне мотивованнє сьому правительственному курсови, звязавши його з старим „історичним завданнєм росийської державности — боротьбою з рухом, в теперішнїм часї прозваним українським, що містить в собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах“. Правительство таким чином признавало повну історичність українського руху, в супереч всїм балаканням про те, що він зявив ся як видумка купки фантастів, але ставало супроти нього на становищі абсолютно ворожім, і не беручи ся розріжняти, де в нїм кінчать ся культурно-національні і починають ся полїтичні змагання, вважало своїм завданнєм нищити всякі окремішности, які роздїляють „східно-словянські народности“!
