везли кудись до Казани, Перми, або за Урал. Очевидцї оповідають страшні річи. Минї самому оповідав очевидець лїкар в Москві, як приймаючи такі „біженські“ (властиво виселенські) поїзди, він бачив товарні ваґони набиті самими дїтьми, які до голови повмерали, побожеволїли. Так, від часів великої Руїни XVII в. Україна не переживала такого спустошення і руїни, і вона падає тим тяжшою плямою на всїх її привидцїв що тут було богато не тільки глупоти і нерозуміння, а й злого намислу на українство, почавши від тих що збирали ся, користаючи з війни, винищити весь культурний український засіб, і кінчаючи тими що задумували опорожнені виселенцями простори заселяти польськими поселенцями, для скріплення свого польського елєменту.
Не полишали їх навіть на вигнанню. На місцях заслання не позволяли заложити українських комітетів для того, щоб нести поміч українським біженцям і виселенцям українськими силами. Не давали вилучати українських біженцїв, українських дїтей в осібні ґрупи, в осібні кольонїї. Не дозволяли орґанїзувати українських шкіл для них, так як орґанїзувались польські, литовські, лотишські і т. ин. Галицькі висланцї й бранцї зіставались звичайно під опікою польських уповажнених, і навіть в глибоких кутах Заволжа або Сибири чули на собі сю „братню руку“.
Памятаючи свій недавнїй союз з росийськими лївими фракціями думи росийські Українцї пробували знайти тут якусь оборону. Дарма! „Внутрішня згода“ по цілїй лїнїї, прийнята в Росії з огляду на заграничну війну, давала свобідну руку правительству — мовляв в інтересах її успіху. Коли мінїстр загран. справ Сазонов на поч. 1915 р. повторив з думської трібуни мерзьку брехню про те, що український рух в Росії утворив ся за нїмецькі гроші — нїхто з українських „союзників“ не піднїс свого протесту против сього підлого наклепу. Всї пригадки сим созвучним елєментам про беззаконні репресії, всї матеріали про страшну росийську руїну в Галиччинї, що пересилали ся їм, приймали ся що найбільше — плятоничними спочутями й складали ся до архивів. Бо й найщиріші приятелї Українцїв держали ся того переконання, що в даній хвилї не можна робити правительству нїяких трудностей задля таких порівнюючи дрібних річей, як нагінки на українство. Вороги ж Українцїв правих і лїберальних кругів (як звісний проф. Струве й ин.) спішили використати все, щоб знищити їх на завсїди й каменем привалити.
Тільки як почали ся чорні днї для росийського війська, прийшло ся лишити Галиччину, і зявили ся підозріння, що україножерська полїтика в Галиччинї не помалу причинила ся до провалу сього „возсоединенія подьяремной Руси“, — тоді великоруське громадянство пригадало всї росийські мерзости в Галиччинї. В коротку сесію думи, скликану в першу річницю війни19 (липня), сказано було чимало сильних слів на
