У. Ц. Рада через те довго вагала ся вступати в офіціальні переговори з рос. урядом. Деклярація і депутація приготовлені після київського віча, в останнїх днях березня, зістались невисланими. Тільки коли перший військовий зїзд поновив ще з більшою силою домаганнє київського віча, щоб У. Ц. Рада добивалась від рос. цен. уряду принціпіального признання автономії України, уставлення українського комісара при Центр. Рос. Уряді й призначення комісара на українську область, з краєвою радою при нїм, У. Ц. Рада рішила вислати таку депутацію і передати українські домагання центр. урядови і петербурській радї салдацьких і робітничих депутатів. Але і ц. уряд і рада роб. і сал. деп. поставили сь довол] неуважно і до депутації і до її домагань. Відповідь уряду по всїм пунктам домагань була відмовна від початку до кінця. Більше того — він поставив під сумнїв правосильність У. Ц. Ради виявляти волю українського народу і висловив сумнїви що до українства взагалї.
Все се, припавши слїдом за забороною військового зїзду, викликало дуже рішучий настрій на великих українських зїздах, селянськім і військовім, що відбували ся тодї. Сї днї 2–10 червня стали історичними днями українського житя. Військові депутати, зїхавши ся до Київа в числї кількох тисяч, присягали на Софійській площі, що не виїдуть не діждавши ся проголошення відповідного акту. Твердо ставши на плятформі федеративній, вони домагались від Ц. Ради рішучих заходів до здїйснення широкої автономії України. Вважаючи на такий настрій народнїх мас — селянства й війська, Центр. Рада постановила приступити
