Большовики зближались до Київа з-за Днїпра, вони ж купчились в правобічних узлах — в Жмеринці, Козятині, Фастові на правобічу й звідти також загрожували Київу. Рада мінїстрів проголосила Київ в станї облоги й призначила особливого коменданта з надзвичайними правами. На оборону покликала всякого роду добровольцїв, вільне козацтво, і т. ин. Але невеликі віддїли, вірні Українї, чули себе непевно серед загального невірного, ненавистнаго до українства настрою міста, що став виявлятись все гострійше.
На 15 січня призначено було сесію Центральної Ради, девяту зряду, щоб за неможливістю скликати Установчі Збори, на ней ухвалити деякі підготовлені правительством закони: земельний, робочий (про восьмигодинний день), про контролю над продукцією, й ин. Сей момент вороги українства вибрали для повстання в Київі. В самий день відкритя Ц. Ради оден з розаґітованих український полк (ґеорґіївський) прийшов під Ц. Раду, щоб її розігнати — але на такий рішучий крок не пішов і обмеживсь невеликим бешкетом та протестом против уживання вільного козацтва (з київських робітників) до охорони міста. В ніч потім большовики захопили робітнї арсеналу й засїли там, а слїдом потім почалась загальна забастовка робітників й партизанське большовицьке повстаннє по всьому місту. Про се дано звідомленнє совітови нар. ком., і він, спішачи зірвати переговори з Україною, оповістив зараз своїй делєґації й цїлому світови, що з 16 сїчня Київ в руках лївих с.-р. Се поставило було в дуже трудне становище українську делєґацію, котрій большовики перервали телєґрафичну звязь з Київом, і вже не можна було провірити й відкинути большовицьких оповіщень. Але кільком безіменним героям, зелїзничним телєґрафистам удалось невважаючи на большовицьку контролю звязати делєґацію з Київом, дати їй змогу довідатись про дійсний стан річей, про заходи повзяті против большовицького натиску й рішучі наміри вести з ним боротьбу до кінця при всяких обставинах. Сї вісти зробили вплив в представниках центральних держав, які особливим урочистим актом признали самостійність Української Республіки і в цїлім рядї спірних пунктів (як напр. в справі Хольмщини, українських воєннополонених, вивоз збіжа і т. ин.) зробили важні уступки українським домаганням, щоб скорше довести до миру.
Маючи на увазї такі обставини українське правительство прикладало всї зусиля до того, щоб протриматись у Київі можливо довше, аби відданнєм його не попсувати свого міжнароднього становища і справи миру. Воно сподівалося, що мир з центральними державами принесе Українї не тільки можливість повної демобілїзації, свободнїйшого упорядкування внутрішнїх справ, відкритє границї для довозу ріжних товарів, незвичайно потрібних для широких українських мас, але й поворот українських воєннополонених, заходами українських інструкторів освідомлених,
