В одній з пісень про Вольгу він їде по дань з своїх городів, як оден з меньших князїв, племенник київського князя:
|
Став Вольга́ рости — виростать |
По дорозї встрічає він Микулу Селяниновича і той його остерігає що „получку“ — дань не так легко буде зібрати:
|
Ой гей же Вольга́ ти Всеславевич! |
І Вольга просить їхати з ним „в товаришах“ за тою данею „получкою“.
Се неясні, глухі спомини, що долетїли до наших часів уже злинялі, покручені. В старій київській лїтописи, записані яких сто лїт по подіях, вони далеко свіжійші, хоч і тут треба їх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичні образи минулого. Бачили ми, як у тих преказах невдатний похід Ігоря на Візантию стає добичним і щасливим, так само і пізнїйшій похід його сина Святослава; так само, без сумнїву, зміняли ся в сих оповіданнях і події внутрішього житя Київської держави. Перед нами не факти, а поетичні образи минувшини, але вони дають добре розуміти сю минувшину.
._c._65.jpg)
Лїтопись оповідає, шо Ігор воював з Уличами і Деревлянами. Уличі довго боронили ся; їх город Пересїчен тримав ся три роки і не піддавав ся Ігорю, але той таки вистояв під ним ті три роки і здобув його: „примучив“ Уличів і дав своєму воєводї Свенельду дань з них. Потім йому ж дав дань з Деревлян, що давали по чорній кунї з диму (з господарства). Дружина Ігорева почала нарікати, шо він занадто богато дав доходів одному Свенельдови: „тепер, казали, Свенельдові вояки посправляли собі зброю й одежу гарну, а ми ходимо голі“. Тай почали намовляти Ігоря, шоб він пішов з ними у Деревлянську землю — ще й собі дань з неї взяти: „ходїм, кажуть, княже, добудеш і ти і ми“. Ігор послухав, пішов з ними і вимучив від них дань ще й
