та й цїлу Україну, як приборкано славне військо запорозьке, як орлови крила підрізано.
Давнїйше теж бувало, що Полякам удавало ся приборкати козаччину, але тільки на малий час, бо Полякам треба було на війну козацького війська, більшого від тих кількох тисяч реєстрових: брали в службу по тридцять, по сорок тисяч козаків і попускали їм тодї. А тепер війни не було нї з ким, і Полякам козаків не треба було; ще й своє військо вони поставили на Українї, пильнувати козаків.
Король польський, Володислав на імя хотїв воювати ся з Турками, але він не мав права своєю волею війну почати, а пани польські війни не хотїли, хотіли спокій мати. Король хотів, щоб козаки самі Турка зачіпили, пішли походом на море, на турецькі землї, як давнїйше ходили; посилав до них післанцїв своїх, давав гроші, щоб чайки побудували, і військо козацьке хотїв до 12 тисяч збільшити. Їздили з тим до нього післанцї козацькі, і Хмельницький був між ними. Дав їм король лист під печатю своєю королівською, обіцяв їм то зробити. Але провідали про сї заходи пани, королеви погрозили, щоб не робив того, та й старшина козацька, бачили, яку силу пани взяли, — не сміли підіймати ся, і листи королївські затаїти.
Придавлепо зовсім козаччину, а з нею й увесь сільський люд, що тілки козаччиною ще й дихав тут трохи, бо та панам волї не давала. А тепер і козаки в неволю попали, Полковники, що Поляки настановляли, з шляхтичів польських, — не дбали про козацьке добро. Забирали собі гроші, що присилали ся на козаків від короля, і козаків як своїх кріпаків до своєї домашньої роботи уживали і всїляко кривдили їх. Коли який козак добуде в стену від Татар коня доброго — заберуть у нього як зловлять козаки якого Татарина в неволю, то Поляки того полоненника
