Як од Кумейщини до Хмельниччини
У землї королївській добра не було.
В 1637 р. вирвало ся велике повстаннє козацьке. Козаки хотїли, що б усяк хто з козаками, в війську козацькім хотїв служити, в походи ходив на Татар чи в які иньші, — аби мав і право козацьке: податків аби не платив, панщини не робив, панови чи старості чи управителям їх не був підвласний, а слухав би своєї власти військової та суду військового. І через те богато людей тисло ся в козаки, щоб вільними бути: казали що вони козаки, й не давали податків і не робили панщини. А правительство польське й пани польські на се не приставали, бо як би козаків дуже намножало ся, багато б їм доходу убувало. Позволяли з козацького права користувати ся тільки кільком тисячам, що були вписані в реєстр; а иньші хоч на війну ходили, як король до війни покликав проте мали з кріпаками податки всякі і панщину відбувати. Козаки не раз бунтували ся через се, і тоді в 1637 р. збунтували ся теж. Але не встигли з Запорожа завчасу на Україну вийти, заступило їм дорогу військо польське. Били ся під Кумейками над Россю, і не подолїли козаки, бо польське військо кращу зброю мало. Мусїли мирити ся, видати гетьмана свого — ручили ся за нього Поляки, що нїчого злого не буде, а про те потім в Варшаві злою смертю його скарали.
Та на весну підняло ся знову Запароже, пішли козаки за Днїпро, народ підняли, всїх кликали до них приступити, віру і вільности від Поляків боронити. Добре повело ся їм з початку, побивали вони Поляків на ріжних місцях та за далеко загнавсь
