37
нїколи не було анї війська, анї грошей на військо, і тих турецьких погроз там дуже бояли ся.
Правда, король відписував Туркам, що козаки — люде своєвільні, йому не підвладні, він їх Туркам не боронить: нехай пішлють своє військо та винищать їх там на Запорожі хоч і до решти! Ба то-то й біда, що Турки й Татари не могли козаків на Запорожі досягти, й тому далї жалїлись і грозились королеви.
Тодї король став пробувати зробити, як ще давно радив Остап Дашкевич: взяти козаків у службу, дати їм плату, настановити їм старшину, аби вони тільки Україну стерегли, або куди їх король на війну пішле, а самі самовільно на турецькі й татарські землі не нападали. Кілька разів король пробував того, але не ті вже часи були! Тепер козаків було не тисяча або дві, а намножилось їх по всїй Українї поднїпрянській, як казали: „де кущ — там і козак, а де байрак — їх і цїла сотня“.
Король брав на свою службу тисячу або дві, і їх казав вписати у книгу, у реєстр: сї козаки звались реєстрові, вони діставали від короля „клейноти“ — корогву й инші знаряди. Король визначав їм старшого, якого вони мали слухатись, а за те вже нїяке иньше начальство не мало нїчого до козаків, не могло мішатись до їх управи й суду, анї податків від їх жадати. Тільки сї реєстрові мали бути козаками, а всї иньші, що досї козакували, мали мешкати як міщане чи селяне, сповняти міщанські чи селянські обовязки, а в походи не ходити.
Але що-ж, коли в той реєстр брали, кажу, тисячу або дві, а козакувало може десять або двадцять тисяч? Та й сам король не раз, як треба було йому добрих вояків на війну (бо війська в Польщі подостатком не було нїколи), то кликав усїх, не питаючись, чи він реєстровий, чи не реєстровий.
Та й і реєстрові козаки клейноти й плату брали, але також на реєстр не вважали і хто козакував, — далї козакував, і нові люде все прибували до них. Не тільки в степах, але й на Українї за Київом нїхто не смів, анї міг справдї робити якісь порядки у козаків. Король наказував, аби старости не пускали козаків у степи, у походи, не перепускали „на Низ“ нї борошна, нї пороху, — щоб козаки своєвільні не мали чим в Сїчи та по степах жити, анї чим воювати. Хто б то повіз, або пішов самовільно на Низ, король казав ловити й смертю карати. Але старости бояли ся з козаками зачіпатись і не дуже тих наказів слухали. А козаки далї жили по своїй волї.
Вибирали самі собі старшину: отамана, званого також гетьманом, потім осавулів, полковників і сотників. Всякі справи рішали
