36
|
А срїбло — золото на три части паювали; |
На зиму мало хто лишав ся в Сїчи чи в степах: розходили ся козаки по Українї, по городах і селах, де мали своє пристановище, свої сїмї. Було богато й бездомного народу. Широко розносили вони по Українї славу про свої битви з Турками й Татарами, про свої сміливі походи, й славили їх кобзарі піснями:
Була Варна колись славна,
Славнїйші козаки,
Що тої Варни дістали
І в нїй Турків забрали,
Не було тодї на світї народу страшнійшого для всїх, як Турки: боялись їх як останної біди, в Польщі, на Угорщині, в Нїмеччинї, вважали народом найсильнійшим, непереможним. Тому всї дивувались відвазї козацькій, що вони сміють нападати на Турків у їх власній землї, визволяють невільників з каторг турецьких та відплачують Туркам і Татарам за їх напади на християнські землї.
З ріжних сторін — з Польщі, з Литви, з Сербії приходили до козаків на Запоріже ріжні люде, між ними й богаті молоді пани, щоб набратись військової науки, відваги, духу козацького, та потім славитись, що вони були на Запорожі, разом з козаками воювати ходили. Та довго попасати ті пани не могли, бо занадто тяжке та суворе було житє козацьке. Треба було вміти й голодати й мерзнути, і в останнїй бідї й небезпечности воювати. Тому справжнї Запорожцї були все таки найбільше з українських селян, загартованих в бідї й небезпецї.
Але королї та пани польські що тепер Україною правили, не так тїшились тими козацькими походами на Турків, на Татар, як ними журились. Татари та Турки раз-у-раз до них посилали послів та жалїлись на козаків. Грозили як король козаків не спинить, як будуть вони далї на турецькі й татарські краї нападати, то Турки підуть походом на Польщу й знищать її до останнього. В Польщіж
- ↑ Гармат
