турецьку кріпость Очаків (стояла на устю Дніпра), і тут, на очах Турків, їх спалили. І иньші такі походи робили.
Турецький султан дуже гнївавсь за се; грозивсь королеви Польщу зруйнувати, як не зроблять з козаками порядку: насилав Татар на Україну. Нарештї в 1620 р. вислав своє військо на Польщу. Козаки гнївались тодї на Польщу й не помогли їй. Жолкєвский пішов з самим польським військом против турецького, але Турки його погромили, й самого Жолкєвского в битві убито.
По тім турецьке військо пішло назад, але на другий рік пішов на Польщу сам султан з іще більшим військом. Великий страх напав на Поляків, думали, що вже їм кінець прийшов. Просили Сагайдачного, аби доконче їм поміг з козаками. Не одно тодї мусїв обіцяти король Жиґимонт козацьким послам, — між иньшим і те, що новопоставлених у Київі митрополита та владиків не буде чіпати і не боронитиме їм правити православною церквою. Тодї Сагайдачний пішов помагати польському війську.
Військо польське стояло за Днїстром, в теперішнїй Бесарабії під Хотином, містом турецьким. Султан прийшов на них з величезним військом, але козаки з Поляками не дались йому; особливо козаки при тім показували чуда відваги й оборотности воєнної. Султан помирив ся з Поляками й пішов назад. Всї в Польщі признавали, що тільки завдяки козакам Польща увільнилась від небезпеки, — що Сагайдачний спас Поляків від останньої біди.
Але Сагайдачний вмер по кількох місяцях ранений у тій війні з Турками. Поляки стали забувати свою вдячність до козаків, а нарікати на клопоти, які через козаків мають. Турків вони тепер не боялись, як їх козаки приборкали. Війна московська скінчилась теж. Тим часом пани з України скаржились на козаків, що через них не можуть хазяйнувати — бо селяне їх не слухають. Правительство польське почало знову жадати по давньому, щоб козаків не було більше понад те, що в реєстр вписано, иньші щоб своїм панам були послушні, щоб козаки по панських маєтностях не проживали, Турків
