58
дились до того відступлення, в ночи напав на польське військо великий страх: пішла поголоска, що старші з війська потайки тїкають, і всї пустились навтеки куди видко. Бігли без памяти, лишивши козакам пребогатий табор. Військо було зложене з панів-шляхти, а вибирались пани на той похід, як на весїллє, а не на війну: везли з собою дорогоцїнні убори, дорогу посуду і всяку всячину. І все те дісталось козакам.
Польща знову зісталась без війська й оборони, але Хмельницький все ще хотїв з нею не битись, а миритись — по доброму справу кінчити. Він пройшов з військом в Галичину, де люде також піднялись на панів, потїм у Холмщину, під Замостє, і тут чекав вибору нового короля. Подавав і свій голос за брата покійного короля Володислава Яна-Казимира, й справдї його Поляки вибрали, сподїваючись, що тим скорше прийдуть до згоди з Хмельницьким.
Ян-Казимир по своїм виборі написав до Хмельницького, щоб він на Україну вертав ся, а він, король, до нього висилає послів, що всї потреби козацькі задовольнять. Одержавши сей лист, Хмельницький казав стріляти з гармат на знак радости й військо своє завернув на Україну. Було се під зиму 1648 р., в місяцї падолистї.
Скінчивши таким чином війну Хмельницький поїхав до Київа, де його всї з великою радістю й честю витали, як освободителя України, називаючи новим Мойсеєм: як Мойсей ізраїльський народ увільнив з неволї єгипетської, так Хмельницькій увільнив Україну з неволї лядської, — казали на Українї. В Київі окружили його люде найбільш учені, досвідні та найбільше українству вірні й прихильні. Серед них здавна була така думка, що Українцям з Польщею нїчого робить, треба звязати ся з Туреччиною або з Москвою, та відбити ся від Поляків і зробити Україну вільним краєм, окремою державою. Розмовляючи з тими людьми, та з патріархом єрусалимським, що там тодї пробував, і Хмельницький став инакшими очима дивити ся на справу.
Досї він мав перед очима козацькі потреби, тепер зрозумів, що се справа дрібна, треба брати ширше. Треба думати про увільненнє від Польщі всього українського народу, щоб міг він жити свобідно і сам собою правити, під охороною козацького війська. „Доказав я, чого не думав, тепер докажу, що надумав, — казав Хмельницький: вибю з лядської неволї увесь наш народ руський (себ то український). Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру (знаємо, що в тім часї православна віра вважала ся за знак української народности). Поможе менї в тім вся чернь (простий народ), аж по Люблин, по Краків,
