— Ну, а ту... як її?... пре... пра... та як бо, Хомо Григоровичу? — спитався старшина у писаря.
— Прикламація! — одповів той.
— Еге, приломація! Так приломації тієї не говорив, не дєлав?
— Як? — спитався Герасим, — що воно таке?
Але того не знав і сам старшина з писарем. Тим вони кинули далі питаться, зрозумівши, що від Герасима великого не довідаються. Та й усякому було видимо, що Герасим за чвертку й рідного батька продав-би, і що його вже ловлено в брехні на волосному суді, де він часто ставав за свідка, а одного разу навіть і бито за ці брехні. Алеж, не маючи кращого, можна було, якщо потреба, і з Герасима скористуватися, щоб скарати винного. І писар звелів Герасимові:
— Гляди-ж, не забувай того, що сказав!
— І! боже мій! З чого-б я забув? Ні зроду-звіку не забуду, тільки на чвертку дайте!
