куди Михайлик побік. Ще трохи обійшла ліс, тоді знайшла стежку, що бігла в ліс із степу, і пішла по ній. Татари їхали слідом за нею. Де далі ліс усе густішав: Олеся вела ворогів просто в середину лісу, де було болото. Вела й думала: »Чи добіг вже Михайлик додому? Чи сказав дідусеві? Ох, хоч би мені довше поводити бісурманів, поки він добіжить!«
Ішла тихо, іноді звертала на бік, тоді знов назад верталася. Татари сердилися, а високий кричав:
— Що ти плутаєш? Веди гарно, а то ось…
І показав рукою на шаблюку.
Дівчина казала:
— А ось зараз ліс кінчиться, там і слобода.
І веде далі. Ліс зробився, страшенно густий Але ж Олеся добре його знала. Так часто ходила сюди по гриби та по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землі вганялася у дряговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видно. Вона вела їх аж до краю твердої зелмі й зупинилася. Навкруги було темно й пуща така, що тільки той, хто добре знав ліс, міг звідсіль вийти, не загрузши в болоті. Татари лісу не знали.
Високий татарин крикнув:
— Чого ж ти стала? Веди!
Дівчина повернулася до ворогів. На блідому обличчі палали в неї темні очі. Вона глянула ворогам в очі й тихо промовила:
— Далі не піду.
Татарин під'їхав аж до неї, показав їй нагая і вилаяв. Дівчина усміхнулася.
— Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене.
