може“ (л. 6), „Волѣлъ смерть поднять“ (л. 7), „Лепѣй стратити животъ, нѣжли непріятелю достатся“ (л. 8), „поймать нѣкому не дали“ (л. 8). „не знать убогого, анѣ богатого“ (л. 14), „и самъ смерти подлегать мушу“ (л. 17), „Мусель бы у Гомера зычить розуму“ (л. 18), „быть способнымъ“ (л. 19) „Якъ бы [рыцеръ] мѣлъ на свѣтѣ тотъ животъ свой кончитъ“ (26; про тверде закінченнє тъ, а не мняке ть, ми скажемо далі), „добрыхъ миловати, злыхъ карать“ (32) „обжаловать маю“ (34). Те саме ть густо-часто бачимо ми й у прозаічнім додатку до „Вѣршѣвъ“: пострадать, погамовать, припоминать, придавать, отдать, знать, брать, оказать, отслужить не можемъ, платить и нагорожать рачилъ, могли быть. — Трохи чи не рівночасно друкувавсь у Київі «Лексіконъ» галичанина Памви Беринди (1627),— і в „„Предмові“ ми знаходимо інфінітівні форми на тъ (бо в XVII Віці флексією infinitiv'а могло бути не тілки мняке ть, ба й тведе т, яке тепер чується тільки в архаічних говорах): „выдатъ, отновитъ, розуметъ, зрозуметъ“. — В студентському панегірікові Петру Могилі („Евхарістиріон“, Київ 1632): „по мови знать ретора“[1] — У київського проповідника Ант. Радивиловського infinitiv кінчається і на ть, і на тъ; приміром, в його друкованім „Огородку“ (Київ, ми зустрічаємо: „засыпа́ть (413), а в рукописнім орігіналї: „знатъ“ (I, 86), „волѣль главу положитъ“ (II, 65), „слыхатъ“ (II, 1453) і инчі; або, знов, у друкованім його „Вѣнцѣ“ (Київ, 1688): „пыта́ть“ (319). — Я міг би із наших пам'ятників 17-го віку навести д. Гнатюкові цілу гору всяких виписок з infinitiv'ами на ть, та думаю, що буде з нас і того матер'ялу, який уже наведено. Кожен читач легко звідти побачить, що кияни XVII віку,
- ↑ Передруковано у Голубева, ст. 61.
