рідною мовою, а через це гальмуватиметься справа народньої просвіти.
У нас українців справа про те, щоб правопис був практично-легкий до науки, має ще більшу вагу, ніж де-инде. Української школи на россійській Україні в нас іще нема, ми ще тільки добиваємося її. Коли б наш правопис був би трудний для шкільної науки, то це неминуче пошкодило б справі націоналізації школи: і вчителям, і школярам трудніше було б навчитися його, а через те наука початкова й дальша не була б такою легкою й продуктивною, якою могла б бути, з иншим правописом, і в руках у ворогів української школи цей факт був би великим козирем у боротьбі проти цієї школи. Та й хиба з однією тільки школою нам клопіт? Адже ж і інтелігенцію нашу зденаціоналізовану ми мусимо ще навчити вкраїнської мови. І дуже мудрований правопис був би дуже важною перешкодою на цьому поворотному шляху до рідного слова, на шляху, що ми неминуче мусимо пройти. І нам конче треба знайти в правописній справі ту розумну середню стежку, що, пішовши нею, ми й науку рідної мови не утрудняли б, і науковости правопису додержали б.
Взагалі кажучи, наш сьогочасній правопис такий і є; але деякі подробиці, що стали в йому заводитися останніми часами, дуже легко можуть попсувати в тому його небезпешному напрямку, про який тут казано.
От візьмімо хоч справу з літерою Ї.
Цю літеру вперше заведено в український правопис у Київі, і починає вона вживатися, здається, з першого тому „Записокъ Юго-Западнаго Отдѣла И. Р. Географическаго Общества“ за 1873 рік (див. Приложенія, 10-11); після цього стріваємо її скрізь по виданнях тодішнього київського
