Кінець XVIII – перша половина ХІХ ст. в історії дворянства Російської імперії ознаменувався: в загальному відношенні – виданням ряду нормативно-правових актів, що регламентували норми набуття цього благородного титулу; в контексті ж нашого дослідження – продовженням процесу нобілітації представників і нащадків колишньої козацької старшини Лівобережної України, перевірки документів, що надавали відповідні соціально-майнові пільги. Актуалізація останніх заходів, в масштабах інших українських губерній, визначалася й такими обставинами, як інкорпорація Правобережжя до складу Російської імперії та освоєння південних регіонів і Кримського пів-ову, де існували регіональні особливості.
Еволюція правового статусу дворянства, особливо наприкінці XVIII ст., тобто в останнє десятиліття правління імператриці Катерини II (після затвердження у 1785 р. «Грамоти на права, вольності і переваги благородного російського дворянства»), проявлялася також в уточненні їхніх особистих майнових преференцій, перш за все, у сфері розширення. Зокрема, у день видання Жалуваної грамоти була опублікована й Жалувана грамота містам («Грамота на права і вигоди містам Російської імперії»)[1]. 13 стаття документу зазначила, що «дворяни, які мають власні свої будинки, або сади, або землю, або місця в містах або передмістях, хоч самі в них живуть, або в найм
- ↑ Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України), ф. 204, оп. 2, спр. 299, арк. 1–3.
