Відповідно до нього, зважаючи на численні сумніви щодо прав «колишніх чинів малоросійської служби», дійсне або спадкове дворянство надавалося старшинам і їхнім нащадкам. Конкретний перелік посад, що означались в указі, включав: генеральних обозного, суддю, підскарбія, писаря, осавула, хорунжого, бунчужного, а також полковників, бунчукових товаришів, полкових обозних, артилерійських отаманів, осавулів і хорунжих, полкових осавулів, хорунжих і сотників, військових товаришів, полкових писарів, судових чинів – підкоморія, земського суддю та підсудка[1]. При цьому як докази, що давали право на отримання дворянства, вважались грамоти від російських царів і великих князів, гетьманські універсали та розпорядження Малоросійської колегії. При відсутності вказаних документів до уваги бралися відповідні виписки із книг присутственних місць. Однак у даному випадку книги мали хронологічно охоплювати період до ліквідації Малоросійської колегії, а виписки містити досить конкретну і беззаперечну інформацію про чин або пожалувані помістя та вотчини. Додатково подавався у письмовій формі родовід (свідчив про спадковість), довідка з казенної палати (підтверджувала, що предки і особисто прохач не сплачували подушний податок) та місцевого предводителя дворянства (про те, що «прохач гарної поведінки і веде життя, достойне благородному званню»). Насамкінець, в указі фіксувався кінцевий термін подачі документів (до 1 січня 1839 р.), після чого всі, хто претендував на дворянство повинні були зараховуватись до стану козацтва, однак із наданням права на подальше (повторне) клопотання в справі[2].
- ↑ О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство (№ 7976) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. - Т. Х (1835). – Часть 1. –СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1836. – С. 254–255.
- ↑ ЦДІАК України, ф. 486, оп. 1, спр. 6814, арк. 90–91.
