|
І радісним учинить та завзятим.
І оживуть мені тоді ті мари!
Людей знайду я на своїй дорозі,
Брать і давать німий я вже не буду,
Зв'яжусь — еге ж! — і цупко сам в'язатиму.
|
(Бачучи у Смерти те саме, що й перш, незворушене обличчя, говорить далі з усе більшою тривогою):
Бо досі, вір мені, не так воно було!
Й тепер любив я — кажеш — і ненавидів?
Ні, я до суті цього не дійшов ніколи,
Це був позір і слів пустих обміна!
Ось глянь, я покажу тобі: листи є в мене,
|
(Розчинивши шухляду, добуває з неї звитки впорядкованих старих листів)
В них присяг повно й скарг та слів кохання.
Ти думаєш, я чув коли те, що й оці —
Чув те, що ніби й я відповідав?!
|
(Кидає звитки Смерті перед ноги, так що деякі листи випадають).
От тут тобі це все життя любовне,
Що з нього я та й я водно лунав,
Як, пливучи й собі по хвилях почувань,
Глумився раз-у-раз з усього, що святе!
Ось! ось! Так і все інше: без пуття,
Без щастя й горя, без ненависти й любови!
СМЕРТЬ Й дурний же ти, дурний! Ось я, ще поки вмреш,
Навчу тебе, яка життю ціна.
Онтам стій мовчки і дивись сюди,
Щоб бачив, що всі інші нишком з цього світу
Зійшли з земним чуттям кохання повним,
Лиш ти дзвінками дзвониш, та ідеш порожній.
|
(Тут Смерть кілька разів, наче б закликаючи когось, веде смичком по струнах. Вона стоїть біля дверей, що ведуть у спальню, спереду праворуч, а Клявдіо ліворуч біля стіни, у сутінку. Дверима направо увіходить мати. Не дуже ще стара, у довгій чорній оксамітній одежі, в чорному оксамітному чепцеві обшитому білим мереживом, що наче рямцями облямовує її обличчя. В її ніжних, блідих пальцях біла мережана хустинка. Вона тихо виступає з дверей і мовчки походжає по кімнаті).
О, скільки ж я з повітрям цим солодких болів
Вдихаю! Навкруги, мов ніжний мертвий
Лавенди дух, мойого побуту земного
Вітає половина. Матернє
Життя, відомо: мук одна третина,
Одна турботи, клопотів одна. Що знає
Про це мужчина?
(Біля скрині): Ріг оцей ще завжди гострий?
Тут у виски він раз ударився до крови:
Звичайно, ще малий він був та дикий,
Нестримний у бігу. Ось і вікно!
|
