|
Антонїо.
Блаженний, хто так нїжно відчуває —
так в чари-ди́ва нічку убирає!
Джянїно.
В півснї пішов я далї, де в долинї
вже видно, як Венеція дрімає,
і як її у смуги блїдо-синї
вода і ясен місяць огортає..
Легенький шепіт міста, — подув ночі
аж тут злїтають часом дружно,
так приманчиво, дивно так — і тужно…
Нераз його я слухав до півночі.
Та так його нїколи не збагнув.
Сьогодня в тихім шепотї любови,
У синїм сяйві ночі — я зачув
немов вакхантські, люті танцї крови.
І дивнеє на кришах полумя,
як знак подїй таємних, бачив я.
І ось нараз я наче зрозумів:
заснуло місто, — але радість, гнїв,
і біль і дух і кров — вони чуйні…
Чуйне цїле життя живе, всевладне, —
його і мати можна і забути…
(По хвилї).
Змогли мене ті дива чарівні:
в цю ніч за много марилось менї.
Дезідеріо
|
(підходить трохи далї на терасу відки видко місто — і звертаєте ся до Джянїна).
Бачиш, як місто в запахах і маю
тепер під захід сонця спочиває?
|
