Сторінка:Гуґо фон Гофмансталь. Смерть Тіціяна. драматична поема. Переклад Остап Луцький. 1918.djvu/17

Чи бачиш, друже, ген в долинї
жовтаві блиски, тїни темно-синї,
що так приманюють, мигтять в імлї?
та в сїм пахущім ярім маю, всюди
живе гидота, простаки дурні
і біснуваті, навіжені люди.
Що далеч там собою мудро вкрила,
є лиш брудна, погана, дика сила,
яка краси не хоче і не знає,
свій світ лиш нашим словом називає.
Бо нашу радість, глибінь творчих мук
із їхнїми лиш слово вяже, згук.
І певно навіть, як нас сон огорне,
глубокий сон наш — їхнїм сном не є.
Тут спить злотавий вуж моторний,
гора, в якій кують Титани крицю,
і огнецвіт, — вони-ж сплять сном устрицї.

Антонїо

(вже сидячи).

Тому такі високі огорожі
Мистець поклав собі докола хати!
Тому людей і світ крізь кущі й рожі
є лїпше вгадувать, нїж дїйсно знати!

Парис

(так само).

Так научають нас шляхи ті круті.

Батіста

(так само).

Се є мистецтво — і вся тайна тла.
Закутані в імлу блудні світла…