Цю сторінку схвалено
Тіціянельо
(примкнувши очі).
Лиш тим чарують співи призабуті,
днедавнїх ґенїїв святі слова —
і все, що ми покинули за нами.
Парис.
Тому любуємо ся так часами
минулими давно. І загибаєм,
як лиш до наших буднїв привикаєм.
(Всї мовкнуть. Павза. Знову чути тихий плач Тіціянеля).
Джянїно
(приязно — до Тіціянеля).
Ти без потреби, наш коханий друже,
Все в те саме́ так вдумуєш ся дуже.
Тіціянельо
(сумно усміхаючись).
А щож таке є біль, як ним не є
сей дивний примус: ду́мати, зважати,
аж всю красу це думаннє убє…
Оставте вже мене, брати, з думками,
бо я давно вже всї таємні шати
здер з радости життя і хуртовини.
Вже в собі я убив чуття дитини,
не чую вже, лиш мучусь до нестями.
(Павза).
Джянїно.
Де дївсь Джйокондо ?