мала відбутись у мене на очах; але два здоровенні мулати — мої вартові — вийняли з під мене дзиґлика, брутально штовхнули мене в плечі, і я упав на коліна, змушений мимохіть симулювати молитву перед симулюванням культу.
Ворожбит почав служити поважно. Два білі пажі Біасу виконували обов'язки диякона та дяка. Юрба повстанців, усе ще на колінах, дивилась на це побожно, бо зразок побожности давав сам генералісимус.
Підчас підіймання чаші ворожбит, тримаючи її обома руками, повернувся обличчям до армії і крикнув креольським жаргоном: „Зоте коне бон Джіу селі мо фе зоте воер. Блан тує лі, тує б лан йо туте…“ („Ви знаєте бога; ось я вам його показую. Білі його вбили, вбивайте ж усіх білих…“). При цих словах, сказаних гучним голосом та ще таким, що я його ніби десь чув колись, в инші часи, вся орда разом завила; негри довго схрещували кінці своєї зброї між собою, і знадобився авторитет Біасу, щоб цей дзвін зброї не обернувся проти мене й не продзвонив мені смертної хвилі. Я відразу зрозумів тоді, до яких ексцесів відваги й жорстокости могли дійти люди, в яких кинжал брався замість хреста й що піддавалися всякому вражінню легко й швидко, а разом і глибоко.
