на місці, а кинулись услід за мною. Я в ліс, Раск услід туди, куди й я. Кілька куль просвистіло в мене над головою. Раск скажено загавкав. На щастя вони не могли його чути через свої крики: „Французький пес, французький пес!“ — так ніби ваш собака не з Домінґо родом. Та байдуже! Я вже пробіг через кущі й ось-ось мусив із них вискочити, як двоє червоних виросли передо мною з-під землі. Моя шаблюка уклала на землю одного з них і, звичайно, була б урятувала й від другого, якби він не мав з собою зарядженого револьвера. І от, бачите, що зробилося з правою моєю рукою. Е, та це дурниці, французький пес стрибнув йому на шию, мов старий знайомий, і, запевняю вас, поцілунок вийшов жорстокий: англієць упав задушений. І не марно: по що було цьому чортові ганятися за мною й чіплятися, як реп’ях кожуха? Але зрештою ось і Таде повернувся, і наш милий Раск. Одного тільки шкода — що рану мені господь послав не взавтра. Ось і все...
Старий сержант насупився, що дістав рану не в бою.
— Але, Таде, — скрикнув гнівно капітан, а далі додав м’якше: — Чи ти втратив розум, що так важив життям за собаку?
— Не для пса, мій капітане, а для Раска.
Обличчя д’Оверне злагідніло.
21
